.png)
Розширення приватного сектору у військовій справі викликало шквал критики з боку правозахисних організацій, оскільки вони вбачають у ПВК лише витончену форму класичного найманства.
Міжнародні документи визначають найманство як злочин:
Стаття № 47 додаткового протоколу № 1 Женевської конвенції 1977 року;
Конвенція ОАЕ 1977 року про знищення найманства в Африці;
Конвенція ООН 1989 року проти вербування, використання, фінансування та тренування найманців.
До цієї конвенції приєдналися 22 країни, ратифікувала документ 21 країна, але серед них немає ні США, ні Росії, ні будь-якої іншої індустріальної держави, крім Італії. На "солдатів удачі" не поширюється статус військовополонених. Загалом, згідно зі статтею № 47, найманець - це іноземець, який тимчасово завербувався за особистою ініціативою для безпосередньої участі у збройному конфлікті з метою отримання особистої вигоди.
Конвенція ООН відносить до категорії найманців також тих, хто завербований для участі в актах насильства, спрямованих на повалення уряду будь-якої держави, підрив її конституційного порядку або порушення її територіальної цілісності.
Тим часом, до ПВК ці розмиті визначення важко застосувати. Більшість членів ПВК працюють за довгостроковими контрактами як радники і технічні фахівці, а не як прямі комбатанти (принаймні, так декларується). У питанні мотивації важко провести межу, наприклад, між найманцями, іноземними добровольцями та інструкторами ПВК, адже всі вони отримують матеріальну винагороду.
Через неясність юридичного статусу контрактників неможливо притягнути до суду. Наприклад, у скандалі зі знущаннями над заарештованими у в'язниці Абу Грейб були замішані співробітники двох ПВК Titan і CACI, але ніхто з них не потрапив під суд.
Приватні військові компанії, як і загони звичайних найманців, продають військові послуги, але на цьому схожість закінчується. ПВК офіційно зареєстровані (багато хто в офшорах), мають статути і традиційну бізнес-структуру, дуже часто входять до складу транснаціональних корпорацій, спектр послуг, які вони надають, не обмежується тільки військовою сферою. Компанія Vinnell 1992 року стала "дочірнім підприємством" корпорації BDM International, потім її перекупила корпорація TRW, 2002-го її поглинула американська Northrop Grumman. Британська компанія DSL 1997 року увійшла до Armor Holdings і змінила назву на Armor Group. L-3 Communications придбала 2000-го MPRI, а Computer Sciences Corporation 2003-го - американську ПВК DynCorp. Але вже через два роки CSC перепродала DynCorp компанії Veritas Capital Fun, і, нарешті, влітку 2010 року інвестиційна компанія Cerberus Capital Management придбала акції компанії DynCorp International Inc. на суму 1,5 млрд доларів.
У 2011 році найбільш помітною стала купівля за 531 млн. доларів найбільшою британською оборонною компанією BAE Systems фірми Detica, що спеціалізується на розвідці та комп'ютерній безпеці. Крім того, ПВК прямо або опосередковано працюють лише з офіційно визнаними урядами. Серед їхніх клієнтів ООН і міжнародні гуманітарні організації. Однак міжнародний юридичний статус, а, отже, і механізм регулювання діяльності ПВК досі не визначено.
На рівні держав лише у двох країнах створено схеми, які регулюють діяльність ПВК: у США та ПАР. У Сполучених Штатах продаж військових послуг регулюється Законом про контроль над експортом озброєнь, згідно з яким кожна приватна військова або охоронна компанія (ПОК) зобов'язана отримати в Держдепартаменті ліцензію для роботи за кордоном. У разі отримання ліцензії діяльність фірми з виконання контракту буде контролюватися Державним департаментом. Крім того, угоди, вартість яких перевищує 50 млн доларів, підлягають схваленню конгресом.
У ПАР діяльність ПВК або ПОК ліцензується Національним комітетом з контролю над звичайними озброєннями відповідно до Закону про регулювання іноземної військової допомоги 1998 року (Акт про найманців). Британський уряд 2002 року додав до Зеленої книги (Green Paper) документ, де виклав підходи зі створення схеми ліцензування ПВК і ПОК. Але водночас тут діє закон про вербування на іноземну службу 1870 року - настільки несучасний, що його легко обійти.
Окреслити чітку межу між приватною військовою та приватною охоронною компанією непросто. Вважається, що ПВК - це компанія, яка надає наступальні послуги, тобто прямо або опосередковано спрямовані на вирішення якоїсь ситуації військовим шляхом. Своєю чергою, ПОК надають оборонні послуги для захисту життя і власності клієнта. Однак очевидно, що в зонах бойових дій усе залежить від обстановки: наприклад, під час захисту нафтопроводу охоронна компанія може проводити бойові операції проти місцевих партизанів або бандитів.
Приватні військові компанії можна умовно розділити на 4 типи:
компанії військових послуг (military provider company). Надають клієнтам тактичну підтримку під час бойових дій, включно з безпосередньою участю в бойових операціях;
консалтингові компанії (military consulting company). Консультують з питань стратегічного планування, реформування збройних сил, безпосередньо сприяють у тренуваннях армійських підрозділів, навчанні роботі з новими типами озброєнь;
логістичні компанії (military support company). Займаються тиловим забезпеченням військ і будівництвом військових об'єктів. До цієї ж групи входять і компанії, що обслуговують армійські комп'ютерні системи або нові складні системи озброєнь;
приватні охоронні компанії (ПОК) або компанії з безпеки (private security companies). Їхня сфера - кризовий менеджмент, оцінка ризиків, безпековий консалтинг, охорона об'єктів, надання охоронців, розмінування, навчання підрозділів армії та поліції. До військової категорії входять ті ПОК, які діють у зонах бойових дій.
У цьому разі чіткої межі між ПВК і охоронними компаніями, що діють на Заході, немає, і все залежить від того, яке рішення ухвалює керівництво тієї чи іншої компанії щодо початку роботи в регіонах, де ведуться бойові дії. Так, британські компанії Pilgrims Group, Edinburgh International і G4S є досить відомими охоронними компаніями, що діють у всьому світі, і контракти зі сфери дій ПВК становлять не настільки істотний відсоток у їхньому прибутку.
Comentarios