.png)
Адаптував, переклав та покращив @ddd_spetz
Битви бувають різними: деякі настільки швидкоплинні й незначні, що про них пам'ятають тільки фахівці-історики, а деякі настільки масштабні, що змінюють увесь перебіг військової кампанії та залишаються в пам'яті на десятки років.
У Другій світовій війні однією з переломних битв стала Сталінградська битва. Вона з усією ясністю продемонструвала: з нацистами можна не просто битися - їх можна успішно перемагати. Так, загиблі обчислювалися сотнями тисяч. Але престиж такої перемоги та її психологічний ефект виявилися вирішальними для кожного радянського солдата. За твердженням німецької газети "Вельт", у військових діях, що в період Другої Світової війни тривали на Тихому океані, такою битвою стала битва за острів Гуадалканал.
Зрозуміло, таке порівняння дуже умовне. Адже в місті на Волзі в битві зійшлися величезні армійські угруповання СРСР і Німеччини, і жорстокі битви тривали практично без перерви кілька місяців. А на тропічному острові, з огляду на його обмежені розміри, у той самий час у військових діях брало участь лише кілька десятків тисяч осіб. Однак важливим тут потрібно вважати не кількість учасників, а ефект перемоги. Адже так само, як і під Сталінградом, бої за Гуадалканал переломили сам хід війни. Бо показали: чутки про непереможність японців у джунглях і під час нічних боїв - не більше ніж чутки, і перемогти їх - можна.
Чому саме Гуадалканал?
Поразка, якої зазнав японський ВМФ у червні 1942 року на атолі Мідвей, виявилася надто важкою, щоб вести наступальні операції. Тому Японія зосередила свої зусилля на тому, щоб зміцнити зовнішнє оборонне кільце. Щоб це зробити, потрібно було отримати можливість повітряного контролю над морськими шляхами, що ведуть до Нової Зеландії та Австралії. Вирішити таке завдання давало змогу будівництво аеродрому на Гуадалканалі, яке негайно й розпочалося.
Будівництво виявила американська розвідка, і командування флоту США швидко прорахувало наслідки. Щоб запобігти появі аеродрому, розробили першу на Тихоокеанському військовому плацдармі наступальну операцію "Вотчтауер", що стартувала в ніч на 7 серпня 1942 року.
На сам Гуадалканал і сусідній із ним невеликий острівець Тулагі висадилися підрозділи морпіхів США загальною чисельністю 19 тисяч осіб. Острівний гарнізон японців був невеликий і сюрпризів не очікував, тому в серйозне протистояння не вступив і вважав за краще розчинитися в джунглях. Тож до ранку 8 серпня аеродромний комплекс перейшов під контроль американців і був перейменований на Хендерсон-Філд.
Виявилося, що будівництво вже було майже завершене, тож новим власникам залишалося просто завершити проєкт - і лише за кілька днів злітні смуги було відкрито не тільки для винищувачів, а й для бомбардувальників і транспортників. А щоб авіаносці американців не стали легкою здобиччю для ВМФ Японії, наказом адмірала Френка Флетчера їх відвели від острова разом з основним складом експедиційного корпусу, а морське прикриття аеродрому поклали всього на кілька кораблів.
Звичайно, японський 8-й флот зробив усе можливе, щоб ці дні не стали для американців незапланованим відпочинком. Уже в ніч з 8 на 9 серпня кораблі американського прикриття були атаковані і втратили четвірку важких крейсерів із серйозними пошкодженнями п'ятого.
На Гуадалканал почали перекидатися японські війська, на підтримку яким було направлено ескадру з кількох крейсерів. Чисельність військового угруповання на острові було доведено до 20 тисяч осіб. Настільки великій кількості солдатів було потрібне постійне матеріальне і технічне постачання, але американські літаки перешкоджали цьому як могли.
Щоб уникнути повітряних атак, японський флот розробив оригінальну систему гарантованої доставки, що отримала назву "Токійський експрес". Задум був простий і водночас ефективний: швидкі есмінці ВМФ Японії скидали запаси та техніку, запаковані в герметичні контейнери, просто за борт поруч з островом, а течія та хвилі прибивали їх до берега - до рук сухопутних частин.
Ці частини розгорнули активну бойову діяльність, затягнувши американські підрозділи в безперервні вогневі зіткнення, що стали найважчими за весь час війни на Тихому океані.
Атаки противника на Хендерсон-Філд американці стримували, але везіння в цьому було чи не більше, ніж мужності та бойової майстерності. Нічні артобстріли японців завдавали ушкоджень льотному полю, але вони виявлялися несерйозними і швидко усувалися.
Хай сміливих смерть обходить...
Запеклі сутички швидко довели втрати до рівня, який був абсолютно непорівнянний зі стратегічним значенням не тільки аеродрому, а й острова. Однак ситуація вже перестала розглядатися сторонами як звичайна бойова операція - вона стала питанням престижу і психологічної переваги, перетворившись на особисту дуель вищих командирів і правлячих кіл США і Японії. І кількість жертв тут ролі вже не відігравала...
Японські військово-морські сили посилали до Соломонових островів кораблі за кораблями - навіть коли американці "розкусили" систему "Токійського експреса" і пристосувалися знищувати кораблі до моменту скидання припасів. У свою чергу, наказом президента Рузвельта для забезпечення перемоги на Гуадалканалі начальникам штабів було доручено передавати й використовувати на острові всю зброю, яка була в розпорядженні частин - аби тільки виграти. Забезпечити виконання такого наказу в той момент було дуже важко - адже американський флот якраз втратив один з авіаносців і усував важкі пошкодження другого. Концентрація таких сил і засобів ведення війни неминуче повинна була призвести до жорсткої і стрімкої розв'язки. І вона настала в листопаді 1942-го року.
Радіолокатори проти корабельної артилерії
Битва за Гуадалканал з піхотних зіткнень швидко переросла у війну артилерійських стволів. Усвідомивши цю закономірність, верховний командувач імператорським флотом Японії Ісороку Ямамото вирішив саме на корабельну артилерію і зробити вирішальну ставку.
Його наказом два японські лінкори вийшли на позиції прямого обстрілу злітних смуг і наземних позицій американської морської піхоти і почали без зупинки їх обстрілювати. Крім шкоди аеродрому і морпіхам, у артобстрілу була ще одна мета - під його прикриттям на острів висадилися 7 тисяч японських солдатів і вступили в битву, яку Ямамото вважав для американців останньою.
На перших порах розрахунок себе виправдав: американці втримали свої позиції, але з величезними труднощами і ціною втрати великої кількості кораблів. І коли на допомогу першій хвилі наступної ночі підійшов ще один флот, очолюваний адміралом Нобутаке Кондо, до складу якого входили лінкор і велика кількість крейсерів. Близька перемога японців уже здавалася очевидною. Тим більше що в нічних боях японці були чудові. Однак у справу втрутився фактор, на який Нобутаке Кондо ніяк не розраховував.
Цим фактором виявився технічний прогрес. Експедиційний корпус, який протистояв японцям і який очолив Вілліс Лі, включав два лінкори і кілька есмінців. Але кількісна перевага японців вщент розбилася об технічну новинку американців - новітні радіолокаційні станції, які забезпечували гарматне наведення. Для них не відігравало жодної ролі, чи ведеться бій вдень або вночі, адже вони однаково легко виявляли цілі в будь-який час доби. Тому весь досвід нічних боїв японців виявився безсилим перед точними влучаннями американської артилерії.
Однак треба визнати, що навіть технічна перевага не стала абсолютною перевагою. Японці вже на початку бою змогли успішно знешкодити всі есмінці ВМФ США, а на лінкорі "Південна Дакота" відмовила система подачі електроенергії, і її радіолокатори відключилися - корабель продовжив бій практично наосліп, отримавши понад сорок влучень, але втримавшись на плаву. Однак потім другий лінкор, "Вашингтон", відстежив своєю радіолокаційною установкою на дистанції в сім кілометрів японський корабель "Кірісіму" і шквальним обстрілом із шістьма десятками влучань за кілька хвилин перетворив його на гору металу.
Це змусило японські кораблі розділитися, щоб у такий спосіб уникнути пошкоджень. Але такий поділ призвів операцію до провалу - було знищено крейсер, пару лінкорів і три есмінці. Втрати американців теж були серйозними - їхній флот втратив сім есмінців і пару крейсерів.
Провал операції адмірала Ісокуру Ямамото для Японії означав не просто втрату аеродрому - було втрачено можливість постачання японських підрозділів на Гуадалканалі. І кораблі "Токійського експреса", які до цього постачали сухопутні сили, цього разу евакуювали всіх, хто залишився живий.
Американські морпіхи, які отримали повний контроль над островом, у лютому 1943 року прочесали всю його територію найретельнішим чином - але відшукали тільки військове майно, яке неможливо було швидко евакуювати.
Ціна престижу
Для японської сторони поразка на острові Гуадалканал виявилася нищівною. У боях загинуло понад 30 тисяч солдатів, а в морських боях було втрачено 24 військових і величезну кількість транспортних кораблів. У результаті наступальний потенціал флоту був повністю вичерпаний, а ресурсів військової промисловості для його відновлення вже не вистачило.
Втрати кораблів американської сторони були настільки ж великі. Але на відміну від японців, американці заповнили втрачене дуже швидко - зі стапелів військових верфей США щомісяця сходив новий лінкор або авіаносець. І з урахуванням того, що вбитими морпіхи втратили всього близько 1600 осіб, для США перемога виявилася важкою - але все ж дуже успішною. А досвід цієї бойової операції дозволив розробити особливу стратегію "стрибки по островах" - її надалі використовували для просування американських військ у центральному тихоокеанському регіоні.
Подібно до поразки Вермахту під Сталінградом, розгром імператорського флоту біля Гуадалканала призвів до повної втрати наступальної боєздатності японців. І в підсумку битва за тропічний острів стала переломом під час бойових дій на Тихому океані.
Comments