.png)
Переклав, адаптував та покращив @ddd_spetz
До середини 70-их Родезія опинилася в кільці ворогів. Афроамериканські націоналісти намагалися підірвати країну зсередини, тоді як зовнішні недоброзичливці затягували кільце блокади. Гірше того, повстанці збільшили свою чисельність і покращили якість бойової підготовки. Оскільки довжина кордону різко зросла, піші патрулі RLI (Легкі Піхотні Полки) втратили свою ефективність. Їм на зміну прийшли компактні десанти.
Винайдена родезійцями концепція "Fire force" хоч і виросла з авіаційних десантних операцій, але мала низку відмінностей. Так, наприклад, десантні засоби тепер закріплювалися за певним піхотним формуванням, а не брали на борт перший-ліпший підрозділ, якому було необхідно виконати певне завдання.
Першу операцію, реалізовану в рамках тактики "Fire force", було проведено 1974 року, і вона одразу ж стала зразком для проведення всіх акцій такого типу.
До 1978 року родезійці продовжували патрулювати буш по-старому, але після набуття необхідних навичок, "Fire force" стала найважливішим інструментом боротьби з противником. Спочатку десант "Fire force" був обмежений в розмірах. Класична операція в рамках "Fire force" допускала використання К-транспорту (командна машина/гелікоптер прикриття), G-транспорту (десантна машина), DC-3 із загоном парашутистів і Lynx-а як штурмовика (після 1976 року в бій пішли посилені Jumbo-десанти, які мали подвоєну чисельність військового персоналу).
Початок операції супроводжувався посиленою роботою розвідки, як наземної, так і повітряної. Відомості отримували від інформаторів, а також із жучків, які були вбудовані в радіоприймачі та різними хитрими способами доставлені повстанцям. Однак найкращим джерелом інформації були "Скаути Селуса", ефективність роботи яких зростала впродовж усієї війни.
Про початок операції бійцям повідомляло протяжне виття сирени. Десантники хапали зброю і кидалися до вертольотів, які чекали на виліт. DC-3 піднімалися в повітря через 10-15 хвилин, але завдяки своїй швидкості досягали місця скидання швидше за G-транспорти. "Дакота", яка прибувала на місце скидання раніше за гелікоптери, починала робити кола, які неабияк нервували десантників, що рвалися в бій. Втім, у затримки був і свій плюс, під час неї проводилася остання перевірка зброї та обладнання.
У критичних випадках, від звуку сирени до початку операції проходило 4-5 хвилин. Однак часто командири підрозділів не відразу кидалися в бій, а проводили короткий брифінг, на якому обговорювали окремі деталі висадки. Якщо ціль перебувала на великій відстані від родезійців, "вогнева група" здійснювала проміжну посадку на таємному аеродромі й тим самим збільшувала час бойової роботи машин над ціллю. Іноді за транспортами слідував літак-бензовоз, який скидав бочки з паливом у місці проміжної посадки. Якщо операцію проводили на ворожій території, бочки з паливом скидали з DC-3 на шляху проходження ударної групи.
Перша хвиля "вогневої групи" складалася з 32 десантників з 4 G-транспортів і одного DC-3. Вогнева підтримка десанту здійснювалася К-транспортом, озброєним 20-мм гарматою і легким поршневим штурмовиком Reims-Cessna FTB 337G Lynx. У 1978 році, в обхід санкцій ООН родезійці змогли отримати нові вертольоти AB205A, які несли вдвічі більше бійців, ніж Alouette III. Нова техніка дала змогу вдосконалити тактику "Fire force" і створити посилену Jumbo Jet Strike Force, до складу якої входили 2 K-транспорти, 8 G-транспортів, 1 DC-3, а також штурмова група, що складалася з літаків Lynx і Hunter.
Повстанці, втім, теж були не ликом шиті. Почувши гуркіт моторів, вони кидалися хто куди або ховалися. Для забезпечення ефекту раптовості, пілоти вертольотів вели машини на вкрай малій висоті або глушили шум моторів, користуючись складками місцевості. К-транспорт першим з'являвся над ціллю, оскільки ніс у собі командира "fire force". Командир мав вивести бійців на ціль, а також коригував виконання бойового завдання (проблеми у командира виникали у тому разі, якщо під його управлінням опинялися бійці, які погано знали англійську). Якщо К-транспорт з якоїсь причини виходив з ладу, командир пересідав у G-транспорт і звідти продовжував керувати боєм.
Виявивши противника, командир групи наказував відкрити вогонь із бортової гармати, тоді як штурмовики завдавали удару бортовою зброєю, саморобними напалмовими бомбами або 68мм ракетами SNEB. Після знищення основної групи повстанців, G-транспорт скидав десант, який розправлявся із залишками націоналістів. Для запобігання втечі противника, використовувався ще один G-транспорт, який міг висадити десант на шляху ворожого відходу. Родезійці практикували й хибні висадки, які спрямовували противника в заздалегідь підготовлену пастку. У разі необхідності, остаточний розгром повстанців довершувався силами парашутистів з DC-3.
У більшості випадків сил, що входять до складу "fire force", було достатньо для розгрому чисельно більшого ворожого підрозділу. Якщо першої хвилі десанту виявлялося недостатньо, слідом за нею йшла друга хвиля десанту, яку могли доставити вантажівками (наземний хвіст) або другою групою вертольотів. Незважаючи на те, що "Хвіст" з'являвся рідко, його бійці все одно виявлялися корисними. Вони збирали парашути і зброю, ховали вбитих ворогів, а також проводили заправлення вертольотів, які вирішили повернутися на базу
Під час інтенсивних бойових дій бійці RLI поверталися з одного бою, нашвидкуруч обідали і одразу ж йшли в другий рейд. Часом, протягом дня, бійцям доводилося проводити три вильоти! Вечірні операції подобалися бійцям найменше, оскільки з настанням ночі повернення на базу було неможливим, і підрозділ був змушений перебувати в буші до світанку, з яким прибувала перша десантна машина.
Comments