Адаптував, переклав та покращив @ddd_spetz
Давати будь-які рекомендації про те, якою зброєю слід (або не слід) озброюватися партизанам - безглуздо. Партизан воює тим, що зумів придбати, захопити у супротивника, виготовити самостійно, вкрасти або добути будь-яким іншим способом. Через це озброєння партизанських загонів, як правило, вельми різношерсте: бійці можуть бути озброєні як найсучаснішою зброєю, так і різноманітними саморобками і "музейними експонатами".
Однак, у зв'язку з великим розвитком світового ринку зброї як легальної, так і нелегальної, а також за наявності більш-менш значних грошових сум у партизанів з'являється можливість вибору.
Головною вимогою до зброї, що купується, є можливість придбання (виготовлення або захоплення) боєприпасів - патронів багато не буває. Може виявитися так, що придбати патрони до зброї, що перебуває на озброєнні урядової армії, буде важко або дуже дорого. Забезпечувати себе тільки за рахунок трофеїв і організації торгівлі з солдатами також може виявитися дуже важко. У цих випадках партизани закуповують зброю, яка не перебуває на озброєнні в даній державі. Так, партизани Робітничої партії Курдистану в основній своїй масі озброєні не гвинтівками G-3, що перебувають на озброєнні турецької армії, а автоматами АК-47 і АКМ, виготовленими в СРСР, Китаї, країнах Східної Європи і Близького Сходу. Причина та сама - можливість легкого придбання великої кількості боєприпасів радянського зразка.
До інших вимог належать надійність, живучість, простота вивчення і використання, а також мала вага, що забезпечує можливість тривалого перенесення зброї на собі без втрати боєздатності. Це стосується як легкої стрілецької зброї, так і переносних зразків важкого озброєння.
Розвиток військової техніки призвів до того, що багато зразків важкої зброї і боєприпаси до них стали доступними для тривалого перенесення силами двох-трьох бійців. До них належать насамперед станкові (єдині) кулемети, ручні протитанкові гранатомети, вогнемети, ПЗРК і ПТРК, меншою мірою - автоматичні гранатомети, міномети малого та середнього калібрів (50-82 мм), великокаліберні кулемети і гармати. Наявність такої зброї дає змогу без втрати маневреності наблизити вогневу міць партизанських загонів до вогневої міці підрозділів регулярної армії (хоча й на відносно невеликих дистанціях).
Партизани можуть захоплювати й інші зразки озброєнь і військової техніки: танки, бронетранспортери, зенітні та польові гармати, великокаліберні міномети.
Такі трофеї слід використовувати на місці. Якщо після цього трофейну техніку неможливо швидко вивезти з поля бою і надійно заховати, її необхідно знищити, тому що, окрім проблем із боєприпасами, пальним і запасними частинами, таке озброєння сковує рухливість партизан. Наявність бронетанкової техніки, крім того, демаскує розташування партизанських загонів і груп. Виняток можна зробити для буксируваних 120 мм мінометів, реактивних снарядів і малокаліберних зенітних гармат, які згодом можна буде використовувати в боях, а також для артилерійських і авіаційних боєприпасів - мін, снарядів і бомб, які можна буде використовувати як джерело вибухівки або, після мінімальної переробки, як фугаси.
В опорних базах партизани повинні створювати ремонтні майстерні та організовувати виробництво деяких видів стрілецької та важкої зброї (пістолетів-кулеметів, гранатометів, протитанкових рушниць, мінометів, пристроїв для запуску реактивних снарядів тощо), боєприпасів (набоїв, інженерних мін і ручних гранат), вибухових речовин (ВР) та засобів підривання, а також устаткування зв'язку (телефонів та радіостанцій), засобів радіоелектронної протидії, технічної та радіорозвідки.
Така "військова промисловість" відкриє великі можливості перед партизанським рухом, роблячи його більш незалежним від зовнішніх факторів, таких як, наприклад, зміна кон'юнктури ринку озброєнь або припинення підтримки з боку урядів суміжних держав. Не можна забувати і про те, що власне виробництво дасть змогу знизити рівень безробіття у звільнених районах.
Збором і придбанням зброї та боєприпасів у загоні займається відділ озброєння та боєприпасів. Він організовує інвентаризацію, ремонт, створення складів у лісах і селах.
Зброю не зберігають у помешканнях. Ховають або в підвалах будинків і тоді там буде організовано укриття, або поза будинками, найкраще в будівлях, місцях будівництва, де є цементне покриття. Місце для закопування ящиків має бути сухе. Склади зі зброєю обладнують на відстані 50-60 м від селянських будинків, щоб були під наглядом. Якщо дозволяє час, усі металеві частини зброї змащують олією, стволи заливають парафіном, кожну одиницю зброї загортають у промаслену ганчірку, потім кілька стволів загортають у велику матер'яну упаковку, міцно обв'язують мотузкою і укладають у дерев'яний ящик. Щілини та отвори ящика заливаються воском або парафіном. Ящики загортають в алюмінієву фольгу або в целофанові мішки і закопують у землю. Ящики треба глибоко зарити і замаскувати, щоб не знайшли окупанти. Про місце закладання зброї мають знати тільки людина, яка її зарила, і два партизани; один із яких має бути з відділу озброєння, а другий - із будь-якого іншого відділу. Склади необхідно розосереджувати в стратегічних секторах так, щоб вони були доступні в будь-який момент часу.
Зброю треба перевіряти через кожні три місяці і знову змащувати. Боєприпаси зберігаються (за їхніми видами) окремо один від одного. Освітлювальні та сигнальні ракети загортають у газети й укладають у дерев'яні ящики, присипають сухою тирсою. Тирсу потрібно міняти щомісяця, оскільки ці боєприпаси дуже чутливі до вологи.
Видалення іржі з металевих частин зброї проводиться 10% розчином хлорної кислоти і подальшою обробкою керосином або бензином.
Медичне забезпечення.
Медичне забезпечення потребує особливої уваги. Мобільність - запорука успішної бойової діяльності, а наявність поранених і хворих "знерухомлює" партизан. Поранених товаришів добивають тільки в поганих книгах, у реальному житті за ними доглядають до останньої миті. Крім міркувань морально-етичного характеру, поранених і вбитих бійців не слід залишати на полі бою ще й тому, що відсутність успіхів знижує бойовий дух противника.
Кровоспинний джгут, знеболювальні препарати та індивідуальні перев'язувальні пакети повинні входити до складу екіпіровки кожного бійця. Крім цього, до складу індивідуальної аптечки мають входити засоби для очищення води, репеленти для захисту від комах, ліки для лікування та профілактики застудних і шлунково-кишкових захворювань. У складі кожного, навіть найдрібнішого підрозділу, необхідно мати медичного працівника - лікаря або фельдшера, санітара, студента медичного інституту, або просто людину, навчену прийомам надання першої допомоги До складу групової аптечки, окрім хірургічних інструментів, перев'язувального матеріалу та ліків, мають входити також вітаміни та мікроелементи. Це необхідно для компенсації недостатнього і нераціонального, як правило, харчування бійців партизанської армії.
Необхідно організувати навчальні курси для вивчення елементарних методів першої допомоги. Той, хто має достатні знання, може також зробити і роздрукувати на ксероксі маленький посібник з надання першої допомоги.
Під час планування та проведення збройної операції партизани повинні пам'ятати про організацію медичного матеріально-технічного забезпечення, наприклад, за допомогою пересувної або моторизованої швидкої допомоги. Інше рішення полягає в тому, щоб фахівець із необхідним обладнанням чергував у будинку, куди принесуть поранених. Поранених і хворих бійців необхідно лікувати і повертати в стрій. Для цього слід організувати мережу партизанських госпіталів як на території країни, так і за кордоном.
У разі неможливості доставки поранених і хворих партизанів у власні госпіталі необхідно організувати їхнє лікування у звичайних (цивільних) лікарнях. Після отримання необхідної допомоги поранених слід перевезти до партизанського госпіталю або до будинків перевірених прихильників. У тому випадку, коли ми звертаємося до центрів з переливання крові для того, щоб купити кров або плазму, ми не повинні використовувати справжні адреси і, звісно, ті адреси, де поранений справді може бути. При цьому не повинні давати лікарням і поліклінікам адреси, що мають стосунок до таємної роботи організації. Не можна залишати жодних слідів.
У сільській місцевості не можна залишати поранених для лікування в будинках у селян, навіть незважаючи на їхню підтримку. Будинки, в яких перебувають поранені, нікому не повинні бути відомі за винятком маленької групи товаришів, відповідальних за їхнє лікування і транспортування. Бинти, закривавлений одяг, ліки та будь-які інші ознаки лікування поранених товаришів повинні повністю усуватися з будь-якого місця, яке вони відвідують для лікування. Особливу увагу слід приділяти санітарно-гігієнічному стану партизан. Кожен боєць повинен мати все необхідне для підтримання людського вигляду: мило, зубну щітку, приладдя для гоління тощо. Командування зобов'язане регулярно влаштовувати "лазневі дні", а також організовувати прання та дезінфекцію обмундирування.
Comments