Браво Два Нуль - поразка та досвід SAS у Перській Затоці

Що такого може ваш бісів спецназ краще, ніж бомбардувальники "Стелс"?

Генерал Норман Шварцкопф, командуючий силами коаліції під час війни у Перській Затоці

З вторгненням Іраку до Кувейту в серпні 1990 року, лідери ООН та в особливості Америка почали розробляти силову операцію проти режиму Саддама Хусейна під назвою "Буря в пустелі", метою якої було вигнання іракської армії з Кувейту та прийняття резолюції ООН 687 про припинення вогню та роззброєння.

Блискуча операція ВПС США із застосуванням стелс-літаків F-117 "Nighthawk", крилатих ракет "Tomahawk" та різноманітної бронетехніки застала зненацька армію Іраку, змусила Саддама прийняти відчайдушний крок - застосувати модифіковані радянські ракети Р-17 "Scud" 18 січня 1991 року по території Ізраїлю.

F-117 "Nighthawk"

"Tomahawk"

Модифікація «Ель-Хусейн» полягала у збільшенні дальності польоту ракети до 650 кілометрів (стандартна дальність польоту Р-17 складала приблизно 300 км), шляхом зниження ваги бойової частини з 1 тонни до 500 кг і, відповідно, зниження точності.

Обстріл ракетами «Скад» призвів до великих руйнувань в Ізраїлі і Саудівській Аравії (збиток обчислювався сотнями мільйонів доларів). Через своєчасне попередження про ракетний обстріл значних жертв вдалося уникнути. Але також під час обстрілу заявлялося ніби ракети споряджені хімічною зброєю, що сіяло паніку в містах, багато людей задихнулися в протигазах, так як не вміли ними користуватися. Причому жодна випущена ракета не була споряджена хімічною зброєю.

Ті ракети, які розташовувались на пускових установках, були знищені у перші дні операції, але в Іраку були ще як мінімум 12 ПУ на шасі МАЗ-534.

Ракети "Ель-Хусейн"

Після пусків, вони відразу змінювали свої позиції, отже ракети можна було запустити з будь-якої точки величезної пустелі у західній частині Іраку. Коаліція не дуже переймалась цими ПУ, бо війська Коаліції у Саудівській Аравії були під захистом ПРО, яка перехопить та зіб'є ракети. Але обстріл Ізраїлю все змінив - в Коаліції перебували більшість країн Близького Сходу, на чолі з Сирією, Єгиптом та іншими країнами, і удар по Ізраїлю був зроблений за для втягування у конфлікт і її армію. Саддам прекрасно розумів, що якщо Ізраїль дасть відсіч, то араби нізащо не будуть з ним в одній коаліції та вийдуть з неї. Обстріл викликав певні громадянські заворушення про можливий удар у відповідь, але політичне керівництво Коаліції зробило все можливе, та пообіцяло, що незабаром "Скади" будуть знищені. Саме у цей момент на сцені з'являється SAS.

Одним із підрозділів, які отримали завдання з пошуку "Скадів", був патруль ескадрону B 22-го полку Спеціальної авіаційної служби (патруль є основною тактичною одиницею SAS і складається з 8 осіб) під командуванням сержанта Енді Макнаба (псевдонім).

Склад патруля:

Енді Макнаб (Andy McNab; псевдонім) - командир патруля.

Кріс Райан (Chris Ryan; псевдонім) - єдиний член патруля, який зумів дістатися до Сирії.

Боб Консільо (Bob Consiglio) - загинув у бою.

Стів "Бистроногий" Лейн (Steve "Legs" Lane) - помер від гіпотермії.

Вінсент Філліпс (Vincent Phillips) - помер від гіпотермії.

Йен "Дінджер" Прінг (Ian "Dinger" Pring) - потрапив у полон.

Малькольм "Стен" Макговен (Malcolm "Stan" McGowan) - потрапив у полон.

Майк "Марк Ківі" Кобурн (Mike "Mark the Kiwi" Coburn; псевдонім) - потрапив у полон.

Крім того, патруль мав знайти й підірвати волоконно-оптичні лінії зв'язку, прокладені вздовж шосе Багдад-Амман, яке використовували для передавання наказів командирам пускових установок (звичайний радіозв'язок був повністю забитий перешкодами, встановленими підрозділами РЕБ Коаліції). Передбачалося, що "Браво-два-нуль" буде автономно діяти на території противника протягом 14 діб.

В ніч з 22 на 23 січня патруль був доставлений в повітряний простір Іраку вертольотом "Чинук" RAF, разом з групою "Браво Три Нуль" та їхніми автомобілями "Ленд Ровер 110".  

На відміну від "Браво Три Нуль", патруль вирішив не брати транспортні засоби. За словами Макнаба, патруль пройшов 20 км протягом першої ночі до передбачуваного місця розташування спостережного пункту. Однак, за свідченнями Райана і Коберна, ця відстань становила 2 км. Свідчення очевидців з бедуїнських племен і відтворення Ашера підтверджують оцінку Райана/Коберна у 2 км. Райан стверджує, що патруль був навмисно висаджений лише за 2 км від спостережного пункту через велику вагу рюкзаків.

За словами як Райана, так і Макнаба, вага їхнього спорядження вимагала від патруля "доставити" його на спостережний пункт.  Чотири члени патруля проходили приблизно 300 м, потім кидали свої рюкзаки й чекали. Наступні четверо підходили та кидали свої рюкзаки, потім перші четверо поверталися за каністрами з водою і приносили їх назад до групи, після чого другі четверо робили те ж саме.  Таким чином, кожен член патруля покривав втричі більшу відстань від місця висадки до спостережного пункту.

Незабаром після того, як патруль приземлився на іракській землі, Лейн виявив, що у них виникли проблеми зі зв'язком і вони не можуть приймати повідомлення по радіостанції патруля. Пізніше Макнаб стверджував, що патрулю були видані неправильні радіочастоти, проте репортаж Бі-Бі-Сі 2002 року виявив, що помилки з частотами не було, оскільки передачі патруля були зафіксовані в щоденному журналі САС. Реткліфф покладає провину за несправні радіостанції на Макнаба як командира патруля; його робота полягала в тому, щоб переконатися, що обладнання патруля працює.

Спроба вийти на зв'язок із літаками дальнього радіолокаційного виявлення за допомогою тактичних маячків також провалилася. Потім патруль був виявлений. За версією Макнаба, їх у базовому таборі виявив іракський хлопчик-пастух, який переганяв стадо кіз.

Група спішно залишила табір, але незабаром опинилася втягнутою в бій із силами противника. Коли патруль відірвався від переслідувачів, Макнаб ухвалив рішення відступати на захід, до Сирії. Слід зауважити, що під час планування операції було ухвалено рішення про відступ патруля в разі надзвичайної ситуації на південь, до Саудівської Аравії; таким чином, зміна напрямку прирекла на провал пошуки зниклої групи.

На переході до сирійського кордону основним ворогом патруля стала погода. Зима 1991 року в регіоні Перської затоки була найсуворішою за три десятиліття. Група виявилася погано екіпірованою для багатогодинних маршів по відкритій рівнині під холодним пронизливим вітром і в умовах снігопаду.

Солдати були фізично виснажені, що призвело до ненавмисного поділу патруля на дві групи, коли під час нічного переходу Макнаб знову спробував зв'язатися з літаками через тактичний маячок. Солдат, що йшов перед ним, через втому не сприйняв команду зупинитися, що було виявлено занадто пізно. У групі, що пішла вперед, було три людини, з яких двоє перебували в поганому фізичному стані (в одного солдата підвернута нога, інший страждав від зневоднення). З Макнабом залишилися четверо. Обидві групи не зуміли відшукати одна одну через темряву і продовжили шлях до сирійського кордону окремо.

Після кількох днів шляху група Макнаба опинилася у важкій ситуації: у всіх військовослужбовців з'явилися симптоми замерзання, і ставало очевидним, що група не дійде до кордону своїм ходом. Це змусило солдатів на відчайдушний крок: вони захопили на дорозі іракське таксі і поїхали на ньому. За версією Макнаба, вони були змушені кинути таксі на блокпосту; за іншою версією, вони залишили водія в машині, домовившись зустрітися за блокпостом, але він повідомив про них поліції. Під час подальшої спроби прорватися до кордону група була змушена вступити в бій із противником і виявилася розділеною; всі її члени втратили контакт один з одним, один із них загинув, один помер від переохолодження, а решта троє потрапили в полон. При цьому група вже майже досягла кордону; наприклад, Макнаб у момент свого полону міг бачити територію Сирії.

Друга група, лідером якої виявився Кріс Райан, також втратила одну людину від переохолодження. Ще один її член був узятий у полон під час спроби вкрасти машину, і лише Раян зумів дістатися до кордону і 31 січня успішно перетнув його. Як було встановлено, за вісім днів відступу Раян пішки подолав 300 км і втратив 16 кг ваги; в останні дві доби у нього вже не було води, і він почав страждати від галюцинацій.

З цієї невдалої операції можна вичавити наступні висновки:

• Найважливішим фактором повинна бути розвідка місцевості, на якій повинна відбуватись операція. Різний клімат, у, на перший погляд, одному й тому ж ландшафті - пустелі - зіграла свою гру. Маючи б халати, як ескадрони A та D (далі у статті), гіпотермії б можливо було запобігти.

• Відмова від використання стандартної схеми SAS з позашляховиками, відомої ще з Другої Світової Війни. Тобто, відсутність транспорту в пустелі, протяжність котрої 700 кілометрів.

• Відсутність перевірки засобів радіозв'язку.

Також, на територію Іраку були відправлені ескадрони A та D, які мали мінімальний успіх у ції кампанії.

Ескадрон А і D увійшов в іракську пустелю з завданням пошуку і знищення. Пересуваючись бойовими колонами з 8 добре озброєних 110 лендроверів та вантажівок підтримки "Унімог".

SAS просувалися на північ, пересуваючись вночі та ховаючись під маскувальними сітками вдень.

Використовуючи мотоцикли для розвідки ворога попереду, патрулі SAS шукали проблеми і незабаром їх знаходили. Одна з колон була скомпрометована, коли вони залягли біля іракського артилерійського дивізіону, і до їхньої замаскованої позиції наблизився іракський джип. SAS відкрили вогонь по машині, вбивши всіх пасажирів, окрім одного, якого вони забрали з собою, поспішно покидаючи цей район.

Короткий (і беззвучний) ролик, що демонструє відео з вертольота, коли він піднімає іракського військовополоненого, захопленого SAS.

Інші патрулі мали подібні невеликі контакти, часто стикаючись з цілими іракськими дивізіями.

Кожного разу, коли SAS знаходили іракські комунікаційні установки, які могли бути пов'язані зі Скадами, вони позначали їх для повітряних ударів і принаймні в одному випадку викликали американські бомбардувальники для атаки на пускову установку Скада.

Коли цього вимагала ситуація, SAS також здійснювали прямі атаки на засоби зв'язку. Наприкінці бомбардувальної кампанії бойові колони ескадрильї 2 А об'єдналися для спільної атаки на потужний іракський центр зв'язку під кодовою назвою "Віктор-2".

На цьому об'єкті була розташована велика комунікаційна вежа, яка, як вважалося, допомагала запускам Скадів. Перед ескадрильєю було поставлено завдання знищити цю установку.

З настанням темряви екіпажі SAS висунулися на позицію. Вантажівки з далекобійним озброєнням (гранатометом MK19, пусковою установкою "Мілан" і великокаліберними кулеметами М2) були позиціоновані як "група вогневої підтримки", в той час, як лендровери, оснащені спареними GPMG, повинні були діяти як "група ближньої вогневої підтримки". Обидві групи підтримки прикривали штурмові групи, які рухалися пішки, щоб атакувати комунікаційну вежу і прилеглі до неї будівлі.

Штурмові групи спробували пробратися на об'єкт непоміченими, але були атаковані іракцями, внаслідок чого на всій базі почалася стрілянина, яка підняла по тривозі всю базу.

Коли кілька сотень іракців вступили в бій, SAS зрозуміли, що їхні розвідувальні звіти про те, що там було лише кілька захисників, були напрочуд неточними. Не злякавшись, штурмові групи SAS змогли встановити вибухівку, як і планувалося, і здійснити бойовий відхід під прикриттям вогню 110-х. Наступного ранку SAS здійснили розвідувальну місію, яка підтвердила, що вежі були зруйновані.

Лише самий факт своєї присутності, який іракці швидко відчули на собі, вирішило стратегічну задачу Коаліції - спочатку запуски ракет стали відбуватись рідше, а після 25 січня взагалі зупинились. Ізраїль не вступив у війну з Іраком, Коаліція не розпалась.

Генерал Шварцкопф все-таки зрозумів, що спецназ може виконати завдання політичного масштабу, яку навряд чи вирішили "стелси". Символом зміни своєї думки щодо спецназу є відома зустріч з бійцями SAS та рукостискання. Можливо, SAS увійшли б до історії як "Рятівники Коаліції", які змусили прибрати Хуссейна СКАДи від Ізраїля, а не як лузери, до яких бійці мобільних патрулів немали ніякого відношення...

Війна у Перській затоці показала, що навіть у найкращого спецназу, за плечами котрого блискавичні операції у Другій Світовій, операції по звільненню заручників та підготовка італійських партизанів у 70-их, бувають чорні дні. Але є операції, які ніякі стелс бомбардувальники виконати не можуть...

!Суб'єктивна думка адміна!

Особливість SAS полягає у далеких рейдах за територією зіткнення з противником, де вони завжди використовували джипи чи мотоцикли для переміщення. Відправка Браво Два Нуль без автомобілів, з непрацюючими раціями, вилився у втрату потужних спеціалістів свого часу. Також, прийняте рішення йти у бік Сирії, а не Саудівської Аравії унеможливив пошуки (хоча, навряд чи це було можливим). І шукати СКАДи по 700 кілометровій пустелі, які майже 100% завжди були у русі, це як шукати голку в сіні.