Аналіз причин поразки Армії США у Вʼєтнамі

Війна у В’єтнамі, вона ж Друга індокитайська війна, один за найкровопролитніших збройних конфліктів в ХХ столітті, після Другої світової, за сумісництвом найпринизливіша поразка США в боротьбі з комунізмом.

Після поразки французів у Другій світовій Першій індокитайській війні та розділу сфер впливу у В’єтнамі по 17 паралелі у 1954 році, місце європейців поспішили зайняти американці. За схвалення уряду Ейзенхауера в тому ж 54-му році, президентом Південного В’єтнаму стає Нго Дінь З’єм – затятий антикомуніст, корупціонер та диктатор. Правління З’єма характеризувалось постійними репресіями, проти будь-якої опозиції, а згодом і мирного населення. У відповідь на діяльність уряду Південного В’єтнаму, Комуністична Північна частина розпочала партизанську боротьбу проти терору на півдні.

В результаті політики З’єма значна частина Республіки В’єтнам відверто або потай підтримувала комуністів. Неефективність його уряду призвела до втрати підтримки з боку американського уряду і сприяння ними перевороту 1 листопада 1963 року. В результаті якого Нго Дінь З’єм був страчений, а Республіка В’єтнам увійшла в глибоку кризу, що дало змогу В’єтконгу розширити свій вплив на південь.

22 листопаду 1963 року було вбито президента Штатів Джона Кеннеді. Наступним Президентом став Віцепрезидент Ліндон Джонсон, позиція якого була радикальнішою за його попередника, він сказав, що «битва проти розповсюдження комунізму повинна вестися з усією міццю та рішучістю об'єднаними зусиллями вільного світу».

2 серпня 1964 року американський есмінець “Меддокс” був атакований малими торпедними катерами Північного В’єтнаму. Через дві доби, 4 серпня “Меддокс” та ще один корабель ”Тернер Джой” потрапили під повторну атаку в тому ж регіоні. Ці події були названі “Тонкінським інцидентом” і в 2005 році було з’ясовано, що інцидент 4 серпня був сфальсифікований, щоб знайти привід для повномасштабного втручання армії США у громадянську війну.

Вже наступного дня американська авіація здійснила 64 вильоти з борту авіаносців Тікондерога та Констелейшн, цілями яких були нафтові склади та бази торпедних катерів.

Станом на кінець 1964 року американський контингент у В’єтнамі становив 514 тисяч військовослужбовців, В’єтконгу – 100 тисяч, який на момент утворення мав лише 5000 бійців, в союзній В’єтнамській народній армії служило 300 тисяч осіб.

2 березня 1965 року було розпочато найвідомішу за цю війну операцію “Rolling Thunder”, яка стала найдовшою бомбардувальною кампанією американців з часів Другої світової і скоріш за все самою безрезультатною.

На ескалацію конфлікту лідер Демократичної Республіки В’єтнам Хо Ши Мін відреагував характерно по-східному: «якщо американці хочуть вести війну 20 років — вони отримають війну на 20 років, якщо вони захочуть миру — ми забезпечимо мир та запросимо їх на обідній чай».

В червні відбулась битва за Донг Хоа, яка в черговий раз показала, що південнов’єтнамські війська не спроможні вести ефективні бойові дії проти В’єтконгу, навіть з допомогою американців. В результаті американське командування хотіло відсторонити армію Південного В’єтнаму від активних бойових дій, але уряд Джонсона відмовив, наполягаючи на послідовному нарощенні сил в регіоні.

Збройні сили США починають переходити до стратегії «знайти та знищити». ЇЇ суть полягала в тому, що в район можливого місцезнаходження противника посилався невеликий загін, як правило взвод або рота. Якщо він натрапляв на значні сили В'єтконга, то йому на допомогу перекидалися додаткові війська, які мали знищити противника. Паралельно з цією стратегією американські війська могли діяти і за іншою — «очистити та утримати». ЇЇ суть зводилася до того, щоб захопити район, який контролюється комуністичними силами, знищити в ньому будь-які сили противника і створити на його території власні бази та опорні пункти.

8 січня 1966 року американські та австралійські сили розпочали операцію “Crimp”. Саме під час неї було виявлену широку мережу тунелів якими користувались В’єтнамські партизани. Вони були водночас місцями сховищ, казармами, складами та командними пунктами. Для знищення тунелів було створено спеціальні загони, які неофіційно називали “тунельними щурами”.

28 січня відбулась операція “Masher”, яка відзначилась значним застосуванням авіації, не зважаючи на те, що наземних сутичок майже не було. Під час операції активно застосовувався один із символів війни у В’єтнамі – напалм. Також вона запам’яталася масовими вбивствами мирного населення, переважно південнокорейськими військами.

Війна в джунглях Індокитаю, характеризувалась активним використанням засідок та пасток, що дозволяло північнов’єтнамським військам уникати сутичок з переважаючими силами противника.

22 лютого 1967 року розпочалась операція “Джанкшен-сіті”, вона була одною з найбільших під час війни, так як було задіяно велику частину особового складу та бронетехніки.

Ціла серія наступальних операцій 1966/67-го років не змогла переломити хід війни. Значні людські та фінансові втрати, затягування війни, спричинили серйозне невдоволення американського народу та в тому числі політиків. В США розгорнувся антивоєнний рух і все частіше на вулицях звучали лозунги проти війни в Індокитаї та вивід військ. Затяжна війна негативно відображалася і на особовому складі Збройних сил США. Так, тривалість відрядження у В'єтнам становила в середньому один рік, при цьому новобранці проходили прискорену підготовку, якість якої потребувала покращення. На території В'єтнаму не існувало безпечних тилових місць, як це було у часи Другої світової війни та Кореї. Тому особовий склад, перебуваючи у стані постійного стресу, часто зловживав наркотиками та алкоголем.

Січень 1968 року відзначився широкомасштабним Тетським наступом зі сторони Північного В’єтнаму, не зважаючи на свято Тет, що вважалося В’єтнамським Новим роком, який мав велике значення для в’єтнамців. Не дивлячись на неготовність південнов’єтнамських та американських військ, вони швидко зорганізувались і провели контрнаступ. В результаті відбулась битва за Хюе, в якій загинула велика кількість мирного населення, а місто було вщент зруйновано.

Ця подія стала початком кінця кар’єри Ліндона Джонсона. Його місце зайняв Річард Ніксон, який впровадив Доктрину Ніксона, що фактично являлося поступовим виведенням військ США з В’єтнаму.

З 1971 року армії Австралії та Нової Зеландії покинули В’єтнам. Американці поступово скорочували свій особовий склад в Індокитаї. В США почала назрівати політична криза, також протести почалися серед військ дислокованих у В’єтнамі, солдати відмовлялися виконувати накази й навіть убивали своїх командирів та сержантів, за часту з допомогою підриву ручною гранатою, також великою проблемою була наркоманія, наркотики вживалися відкрито.

За офіційною інформацією останній солдат армії США залишив територію В’єтнаму у серпні 1972 року.

27 січня 1973 року було підписано Паризьку мирну угоду, за якою американці зобов’язалися вивести весь свій контингент з країни.

Внаслідок Другої індокитайської війни великих втрат понесли як сили Республіки В’єтнам, США та їх союзників, так і сили Демократичної Республіки В’єтнам, але найбільших втрат зазнало мирне населення. За 16 років війни загинуло більше двох мільйонів цивільного населення В’єтнаму, Камбоджі та Лаосу.

Війна мала великі наслідки не тільки для В’єтнаму, який нарешті об’єднався, хоч і під червоними прапорами, але і для США. Політична криза, епідемія наркоманії, ріст рівню злочинності, одні з небагатьох наслідків провальної війни проти комунізму в Індокитаї.

Американська техніка та добре оснащені, але деморалізовані, немотивовані та малотреновані війська, не змогли побороти мотивовані до фанатизму сили комуністичного Північного В’єтнаму, неефективність південнов’єтнамських військ і криза в американському суспільстві, також не сприяли успіху у війні.